Він міг би спокійно працювати в поліклініці. Лікувати пацієнтів, слухати улюблений рок. Але обрав — бігти під обстрілами до поранених. І рятувати життя там, де смерть дихає в потилицю.

«Це мій обов’язок. І моя гідність», - впевнений військовий медик Андрій Коник, про якого на своїй фейсбук-сторінці під хештегом #Історії_війни_Дубенщини розповів начальник Дубенської РВА Всеволод Пекарський. 

Він лікар-анестезіолог з понад 30 роками досвіду, але в 2014-му пішов добровольцем до лав ЗСУ. У 2022-му знову повернувся на фронт. Сьогодні сержанту Андрію Конику 59. І він досі там, де потрібний своїм побратимам.

«Анестезіолог — це той, хто втручається, коли все зависло. Коли ще можна витягнути. Я ніколи не хотів бути лікарем — але тепер розумію, що це мій шлях».

У 2014-му під Гранітним він рятував пораненого, біг у тапках, без броніка — під «Смерчами». Поставив декомпресійну голку, евакуював, врятував. А потім — знову і знову.

«У нашій війні не діють західні стандарти. У нас — не година до хірурга, а доба. Іноді — дві. Дрони, обстріли, розбиті дороги. Все — на руках, з того, що є. Тому навіть у відпустці — з аптечкою».

Він пам’ятає кожного, кого не вдалося врятувати. Болить досі. Але продовжує робити все, аби таких історій було менше.

«Торецький напрямок. Півтора року безперервної роботи. Не рахуєш, скільки разів біг під обстрілами — бо часу на страх немає. Працює інстинкт, пам’ять рук і бажання витягнути ще одного».

Його мрією є не слава чи нагороди. А маленька онучка, з якою гулятиме парком. І, можливо, поїде подивитись піраміди, про які читав усе життя.

«Я християнин. Щоранку молюсь. Люблю рок, люблю історію. Але понад усе — люблю життя. І хочу, щоб воно перемогло».

Історія Андрія Коника — про гідність, яка не старіє. І про обов’язок, який не обирають.

За матеріалами 57 окремий батальйон Сил територіальної оборони ЗСУ