До 155-річчя від дня народження Лесі Українки у Ярославицькій громаді презентували етнографічну спадщину сіл та розповіли про історію родини Косачів — людей, які понад століття тому першими вивчали тут нематеріальну культуру і фольклор.

У 1881 році маленька Леся Українка разом з матірʼю, відомою українською письменницею Оленою Пчілкою, та сестрою побувала в селі Чекно (нині Ярославицька громада). За спогадами родини, Косачі приїхали до знайомого Самарина, щоб побачити справжні волинські веснянки та місцевий фольклор — тут вони записували народні пісні, обряди та етнографічні звичаї.

Кожного дня Олена Пчілка з дітьми відвідувала місцеві хати, вишукуючи рідкісні художні візерунки волинської вишивки та слухаючи пісні, які одразу ж переписувала до зошита. Одного разу вони потрапили на «пострижчини» — обряд першого року життя дитини, де Леся почула народні мелодії: «Женчик-Бренчик», «Заїнька», «Рак-неборак», «Кострубонько» та інші, що надовго залишилися в її серці.

Вечорами родина збиралася на Максимовій горі, слухала молодь, яка співала українські народні пісні, розповідала легенди й казки, грала веснянкові ігри — усе це пізніше лягло в основу етнографічних досліджень.

Сьогодні в місцевому будинку культури діє кімната-музей Лесі Українки, що працює вже 50 років. Тут зібрано чимало унікальних експонатів, а працівники культури бережуть і відтворюють давні звичаї та обряди, серед яких — ті, що збирали й записували Олена Пчілка та Леся Українка.

Можливо, саме тут, серед волинських пісень і дитячих вражень, формувалось те тонке відчуття до народного слова, яке згодом стало невід’ємною частиною творчого світу Лесі Українки!