Пам’ять має імена: на Дубенщині вручили державні нагороди родинам загиблих Героїв

Ціна нашої незалежності — це тисячі перерваних життів, кожне з яких є цілим світом. Сьогодні цей світ застиг у спогадах для дванадцяти родин Дубенського району. У залі райдержадміністрації відбулася щемлива церемонія: державні нагороди та відомчі відзнаки передали тим, хто тримає пам’ять про захисників — їхнім батькам, дружинам та дітям. Спільно з начальником Дубенської РВА Всеволодом Пекарським нагороди рідним вручали: голова Крупецької громади Віталій Мошкун, Повчанської — Інна Іванюк, Мирогощанської — Надія Чух, Вербської — Каміла Котвінська, Острожецької — Тарас Гордійчук, Козинської — Іван Школяр, а також секретар Дубенської міськради Віктор Недашковський, заступник Радивилівського міського голови Олександр Пастух та представники військових частин.

За кожним орденом — історія мужності, яка тепер закарбована в історії нескореності нашої країни.

Дмитро ЛУЦЮК — житель села Гайки-Ситенські Крупецької громади. Після навчання в школі працював слюсарем у колгоспі, згодом — різноробочим. До лав ЗСУ долучився у 2024 році. Служив у складі 116-ї окремої механізованої бригади на посаді майстра-номера обслуги розрахунку реактивної артилерійської машини реактивного артилерійського взводу. Разом із побратимами боронив території на складних ділянках фронту. Воїн загинув 5 жовтня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Благодатівка Харківської області.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) отримала мама Галина Ярославівна, сестра Ірина Іванівна та племінник Олександр.

Іван «Волинь» ЧЕРЕХ — житель села Миколаївка Повчанської громади. Закінчив місцеву школу та Демидівське вище професійне училище №25 за спеціальністю «кухар-кондитер». Після навчання працював за фахом у місті Дубно, згодом — у Києві. До лав ЗСУ долучився у лютому 2022 року. Служив у складі 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. У грудні 2022 року отримав тяжке поранення, та, попри складні наслідки від отриманих травм, продовжив службу. Воїн загинув 10 листопада 2025 року внаслідок мінно-вибухової травми поблизу населеного пункту Мирне Донецької області. Державною нагородою Іван Володимирович був відзначений ще за життя, однак отримати не встиг…

Відзнаку Президента України «За оборону України» вручили дружині Христині Олександрівні, мамі Тетяні Дмитрівні і тату Володимиру Богдановичу.

Юрій ДАЦЮК — житель села Пирятин Повчанської тергромади. Закінчив місцеву школу та середнє професійне училище №9 у м. Рівне. Працював майстром будівельником. До лав ЗСУ долучився у травні 2024-го. Служив у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, 2-го батальйону, взводу безпілотних авіаційних комплексів. Виконував бойові завдання на Курщині, Донеччині, на Сумському напрямку. За службу нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України», відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест» та відзнакою «Ветеран війни».  Воїн загинув 20 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Софіївка Донецької області.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) отримала дружина Ніна Сергіївна та син Михайло.

Дубенчанин Олег РОМАНЮК закінчив Дубенську загальноосвітню школу №1 та Рівненський сільськогосподарський технікум, де здобув юридичну освіту. У цивільному житті працював на заводі, будівництві, у фотоательє, був приватним підприємцем. У вільний час захоплювався футболом, мисливством та риболовлею. Олег був учасником Революції Гідності, а з початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил Оборони України. Служив у складі 2-го батальйону 104-ї бригади Сил територіальної оборони «Горинь». У листопаді 2023 року виконував бойові завдання в районі населеного пункту Часів Яр. Під час одного із таких завдань військовослужбовець зник безвісти... Пошуки тривали довгих десять місяців та, на жаль підтвердилась загибель Героя. Воїн загинув 16 жовтня 2024 року внаслідок мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Часів Яр Донецької області.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) отримала мама Тамара Іллівна, сестра Людмила Петрівна, брат Руслан Володимирович та його дружина Марія Василівна.

Богдан «Дзідзьо» ГОЖЕНКО — житель села Мирогоща Мирогощанської громади. Працював викладачем, інженером у сільському господарстві, згодом займався будівництвом. До лав ЗСУ долучився у лютому 2022 року, служив у складі 2-го батальйону 104-ї бригади ТРО «Горинь» на посаді старшого стрільця-оператора. У вересні 2024 року отримав поранення внаслідок удару FPV-дрона, пройшов лікування та повернувся у стрій. Його знали як надійного побратима — людину, яка не відступає і не залишає своїх. Воїн загинув 16 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Дружба Донецької області. Старший син Богдана нині долучився до лав Збройних Сил України. Сказав, що інакше не може.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) отримали син Ілля, донька Тетяна, дружина Оксана Миколаївна і тато Петро Григорович.

Микола ВОЛОВНІК був жителем села Княгинин Мирогощанської громади. Закінчив місцеву школу та Сарненське професійно-технічне училище за спеціальністю «машиніст екскаватора та трактора». Строкову службу проходив моряком на Балтійському морі, тоді отримав позивний «Балтика». Після армії працював в колгоспі. До лав Збройних Сил України долучився у лютому 2023-го. Служив у складі 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура». Брав участь у боях на Донецькому напрямку. Воїн загинув 3 січня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Степове Донецької області.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) вручили сестрі Ніні Арсентіївні. 

Юрій БУСЕЦЬКИЙ — житель села Верба. Закінчив місцеву школу та Мирогощанський аграрний фаховий коледж. Вищу освіту здобув у Львівському національному університеті за спеціальністю «технології виробництва і переробки продукції тваринництва». До лав Збройних Сил України долучився у серпні 2023 року у складі 65-ї окремої механізованої бригади. Був командиром відділення підвозу інженерних загороджень, брав участь у боях за Роботино. Юрій неодноразово отримував поранення та численні контузії, проте завжди мужньо тримав позиції. За час служби нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «За відвагу», відзнакою за бойові заслуги «Козацький хрест», а також відзнаками Міністра оборони України «Хрест Доблесті» та «За поранення». Воїн загинув 15 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Юрківка Запорізької області.

Орден «За мужність» ІІ ступеня (посмертно) отримала дружина Ольга Ярославівна, сини Матвій та Мирон, мама Алла Миколаївна, тато Анатолій Станіславович.

Микола ТКАЧУК був жителем села Сестрятин Радивилівської громади. Закінчив місцеву школу та Радивилівський професійний ліцей. Вищу освіту здобув у Кременецькому гуманітарно-педагогічному інституті. Продовжив службу в армії за контрактом. Працював у спеціальному підрозділі правоохоронних органів «Грифон», Державтоінспекції. До лав ЗСУ долучився у березні 2022 року, служив у складі 16-ї окремої бригади армійської авіації «Броди» на посаді водія технічного взводу технічної роти батальйону аеродромно-технічного забезпечення. За час служби був нагороджений медалями «Ветеран війни» та «Хрест Свободи». Упродовж 11 місяців Микола Іванович вважався зниклим безвісти. Лише в березні 2025 року, в рамках репатріаційних заходів, підтвердилася загибель нашого земляка — після повернення в Україну тіл полеглих захисників із різних напрямків фронту. Воїн загинув 1 липня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Східне Донецької області.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) вручили дружині Оксана Вадимівна.             

Олександр ГРОМʼЯК — житель села Левʼятин Радивилівської громади. Закінчив Радивилівський ліцей, проходив строкову службу у внутрішніх військах на Дніпропетровщині. Після служби працював майстром легкових автомобілів на СТО у місті Радивилів, згодом — у Києві. До лав Збройних Сил України долучився у лютому 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення. Служив у складі 61-ї окремої механізованої Степової бригади на посаді старшого стрільця механізованого відділення. Брав участь у бойових діях на Донеччині, Миколаївщині та Херсонщині. Воїн загинув 9 січня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Соледар Донецької області.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) передали мамі Олені Борисівні та сестра Вікторії Михайлівні.

Леонід ХВИЛЬ проживав у селі Залав’я Острожецької громади. Закінчив місцеву школу, проходив строкову військову службу. Працював на будівництві, згодом — у місцевому деревообробному цеху. З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав Збройних Сил України. Служив у складі 150-ї окремої механізованої бригади, військовослужбовець мотопіхотного батальйону. Разом із побратимами виконував бойові завдання на складних напрямках фронту. Був надійним побратимом і щирим товаришем. Наш земляк загинув 26 вересня 2024 року внаслідок травм, несумісних із життям, на Бахмутському напрямку.

Відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України «Комбатантський хрест» вручили дружині Оксані Степанівні, сину Олегу та доньці Іванні.

Петро БІЛЯК — житель села Добривода Козинської громади. Здобув професію слюсаря у місцевому навчальному закладі. Згодом проживав у місті Рівне. З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав Збройних сил України. Служив у складі 425-го окремого штурмового полку «Скеля» на посаді радіотелефоніста 2-ї штурмової спеціалізованої роти. Разом із побратимами виконували бойові завдання на складних напрямках фронту. Воїн загинув 17 листопада 2024 року внаслідок штурмових дій з боку противника поблизу села Миколаївка Донецької області.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) вручили брату полеглого – Ігорю Андрійовичу.

Олександр ПАНАСЮК — житель села Зарічне Козинської громади. Закінчив Козинську школу та Радивилівське професійно-технічне училище. Працював на підприємстві з вирощування риби, згодом — на будівництві. До лав Збройних Сил України долучився у серпні 2022 року. Служив у складі 22-ї окремої механізованої Миколаївської бригади на посаді номера обслуги механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти. Побратими згадують Олександра як добросовісного і порядного, людину, яка завжди підтримувала та допомагала. Виконував бойові завдання на складних напрямках фронту. Під час одного з них, перебуваючи на Курському напрямку, отримав важкі поранення. Воїн помер 8 вересня 2024 року у місті Черкаси внаслідок отриманих поранень. Олександр Іванович нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Комбатантський хрест» (посмертно). Сьогодні передаємо рідним ще одну високу державну нагороду.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) вручили дружині Галині Леонтіївні.

Ці нагороди — не лише визнання державних заслуг. Це символ того, що громада і держава ніколи не забудуть, яку ціну має кожен мирний ранок…

Вірні присязі до останнього подиху! Слава Україні!